Національно-визвольна війна українського народу під керівництвом Боглана Хмельницького 1648 - 1657 рр.

 

Пошуки союзника

У цій ситуації гетьман і старшина все більше переконуються в тому, що без надій­ної допомоги ззовні неможливо забезпечити перемогу над поляками і зберегти козацьку державу. Таку допомогу можна було отри­мати від Туреччини або Москви. Старшина більше схилялася до союзу з Москвою, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення. Зумовлювалося це при­належністю московитів і українців до право­славної віри, близькістю їх мов, культур.

Українська сторона, починаючи з 1648 р., неодноразово зверталася до Москви з проханням про допомогу. Москва реагувала надзвичайно обережно, очікуючи, поки ко­заки й поляки не виснажать одне одного.

У 1653 р. Б. Хмельницький звернувся до царя з конкретними пропозиціями тісного союзу, погрожуючи, що укладе союз з Туреччиною. Цар Олексій Михайлович терміново скликав Земський собор, який 11 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття Війська Запорозького під про­текторат московського царя. В Україну для переговорів з гетьманом було вислане спе­ціальне посольство на чолі з боярином Ва­силем Бутурліним.

 

Укладання україно-московського договору

8(18) січня 1654 р. в Переяславі відбула­ся загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українсь­ке населення до присяги на вірність царю, але не скрізь присягали охоче: виникла опозиція в Києві, відмовилися присягати деякі полки, відомі полковники І.Богун та І. Сірко.

У Переяславі були складені так звані Переяславські статті, які визначали умови приєднання України до Росії. Цар ратифікував ці статті у березні 1654 р., звідки їх назва - "Березневі статті".

 

Основні положення "Березневих статей"

•^ Україна (територія колишніх Київ­ського, Чернігівського і Брацлавського воє­водств) переходить під протекторат Росії;

•^ влада в автономії належить гетьману, якого обирає військо і затверджує цар; передбачалася нежиттєвість влади Богдана Хмельницького;

•^чисельність козацького війська - 60 тис. чоловік;

•^в містах зберігалося право на само­управління;

•^ визнавалася самостійність української православної церкви;

•^Україна отримала право на зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреч­чиною;

     •^передбачалися спільні воєнні дії України і Росії.

 

Оцінка договору 1654 року

Серед істориків немає згоди в оцінці ха­рактеру Переяславської угоди. Справа ускладнюється тим, що оригінальні доку­менти втрачено, збереглися лише неточні їх копії.

Український історик В. Липинський вва­жав, що угода була тимчасовим військовим союзом України з Москвою проти Польщі.

За офіційною радянською теорією, Переяславська угода стала результатом прагнення українців і росіян до возз'єднан­ня і що возз'єднання двох народів було ос­новною метою визвольної боротьби україн­ського народу і самого Б.Хмельницького.

Насправді ж, Б.Хмельницький споді­вався, спираючись на підтримку Москви, завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу.

Як підкреслює П. Толочко, "незважаю­чи на фразеологію підданства, Богдан Хмельницький фактично був сувереном не лише у внутрішній, але й у зовнішній полі­тиці. Його уряд мав дипломатичні зносини з Московщиною, Польщею, Туреччиною, Кримським ханством, Швецією, Австрією, Молдавією, Трансільванією, Валахією та іншими країнами. І немає вини Богдана в тому, що його наступники на гетьмансь­кому престолі не змогли не лише примно­жити його здобутки, але й зберегти їх ".

 

Порушення царизмом Переяславської угоди

У 1656 р. цар уклав Віленський мир з поляками без усякої на те згоди українців. На зближення з Польщею Москва пішла з метою спільної боротьби проти Швеції, яка значно посилила свої позиції в Прибалтиці. Гетьман відкрито звинуватив царя у пору­шенні Переяславської угоди, продовжував війну з Польщею і приступив до утворення нової антипольської коаліції. Він уклав союз з Семигородським князівством (Трансільванією), вів переговори зі Швецією, яка обіцяла допо­могти у створенні самостійної української держави. Відбулося загострення московсь­ко-українських відносин.

Але в критичний момент стосунків з  Москвою, уражений  звісткою про пораз­ку українсько-семигородського війська від Польщі, 27 лип­ня 1657 р. Богдан Хмельницький помер. Гетьмана поховали в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві, де вже покоїлося тіло старшого сина Тимоша.

 

 

Оцінка діяльності Б.Хмельницького

 

УВАГА!

Серед істориків ніколи не було

єдності в оцінці діяльності

і особи Б.Хмельницького.

 

Сучасники Б.Хмельницького оцінювали його як справжнього національного героя, про нього складали пісні та думи.

У ХУШ-ХІХ ст. з посиленням залежності України від Росії Б. Хмельницькому почали давати більш стримані і неоднозначні оцін­ки. Так, Т.Г. Шевченко, дорікає йому за те, що віддав Україну під зверхність Росії.

"Амінь тобі, великий муже. Великий, славний! Та не дуже... " - пише про гетьмана Кобзар.

П.Куліш критикує Б.Хмельницького за те, що той започаткував добу розрухи, смерті, культурного занепаду.

М.Грушевський, оцінюючи Б. Хмельни­цького як "великого діяча", "героя україн­ської історії" вважає, що все ж таки, геть­ману не вистачало здібностей "для розв'язан­ня історичного вузла українського життя", що його політика була недуже мудрою.

Радянські історики, як правило, схвалю­вали Б. Хмельницького за те, що він возз'єд­нав Україну і Росію.

 

 * Більшість сучасних українських істо­риків дійшли висновку, що головна за­слуга Б. Хмельницького полягає у відро­дженні української державності, і що без його діяльності не постала б у новітні часи українська незалежна держава. Зокрема, відомі українські історики В.Смолій та В.Степанков вважають, що Богдан Хмельницький:

>• зумів об'єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного ви­зволення;

>• спрямував енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності;

>• першим виробив наріжні принципи національної державної ідеї, яка стала визначальною у визвольних змаганнях нації наступних сторіч;

>• приборкав анархічну стихію охлокра­тії й отаманства старшини, взяв курс на встановлення спадкового гетьманату;

>• проявив себе блискучим полководцем, створив боєздатну й добре організовану національну армію, прийняв статут "Статті про устрій Війська Запорозького ", збагатив українське військове мистецтво;

>• відіграв вирішальну роль у процесі становлення розвідки й контррозвідки української держави;

>• створив дипломатичну службу, що забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших країн як суб'єкта міжнародних відносин, виявив себе тонким і дуже вправним дипломатом.